Такі багатогранні обличчя страху

Гадаю, що багато хто сьогодні погодиться зі мною, серед основних мотивів, що спонукають людину на певні дії, разом з фрейдівським поняттям сексу, можна назвати страх. Саме страх, який являється ні чим іншим, як яскравим проявом відображеного від реальності інстинкту самозбереження. Але страх можна контролювати, іноді він може бути корисним, а може стати і дзеркалом Снігової Королеви, спотворюючи до невпізнанності все, що відображає. Колупаючись в собі, коли у нас є на це час і бажання, ми часто навмисне або несвідомо обминаємо деякі закутки. В цих закутках (а часто це можуть бути цілі квартали нашої пам`яті) живе страх. Там йому встановлені алтарі, на які ми приносимо страшні жертви – себе і свою душу. Страх – одне з найсильніших і довготривалих почуттів людини. Якщо ми злякались чогось сьогодні, то дуже довго ще будем боятися того, що налякало, та й самої згадки про це. Але пам`ять вже зафіксувала подію. Страх уже оселився в нас. І, фактично, якщо гуляючи в собі продовжувати обходити неприємні (а страх ніколи не буває приємним) факти нашого життя, то ми приречені на вічний страх. Але страх, який не тільки «п`є нашу кров», але і розростається за рахунок асоціацій страшного факту з чимось новим. Наприкінці жовтня 1988 року, коли мені виповнилось 18 років, мені поставили діагноз «ВІЛ-інфекція». Це, безумовно, вплинуло на все моє подальше життя. Знання про те, що ти ВІЛ-позитивний – тяжка ноша, яка не стає легшою з роками. Навпаки, нести цей тягар стає все важче і важче. В більшій мірі цьому сприяє почуття страху: зростають старі страхи, з`являються нові. Але в житті завжди є місце для дива. Одного разу, одна відома в Америці жінка – Венді Арнольд – сказала мені, що страшним є (та і взагалі, існує) тільки власний страх. Золоті слова! Вони допомогли мені по-іншому подивитись на світ. І дійсно, я побачив, що в оточуючому мене світі взагалі немає нічого страшного. В середині ж мене живе великий багатоликий страх. Протягом майже року я ретельно заглядав в різні його обличчя і, як не дивно, залишаючись не менш огидними, вони переставали бути настільки лякливими. Обличчя перше, і найбільше – «Страх смерті» Страх, як щось таке, що еволюціонує, колись був набагато простішим і мав, можливо, тільки одне лице. Людина починає боятися смерті ще до того, як зрозуміє, що живе. «Страх смерті» - це потреба в існуванні, цей страх живе в животі людини. Коли людина виховується (немає різниці де – в сім`і, школі чи на вулиці), вона дізнається, що проживе деякий приблизний, але все ж достатній певний час. Наприклад, 70-80 років. Тому в 20 років, коли людина повна сил, ще не відчувається «дихання смерті», і «Страх смерті» відчувається дуже і дуже стерто. Сорок чи п`ятдесят років – це великий термін для людини, яка прожила тільки 20. Ще немає з чим порівняти цей проміжок часу. Але ось людина дізнається, що вона інфікована ВІЛ, і смерть катастрофічно швидко наближується до неї. П`ять або вісім років – це вже той термін, який можна примірити на прожите життя, подивитись, скільки і що зроблено за аналогічний час. Смерть стає близькою реальністю і, відповідно, «Страх смерті» починає відчуватись до болю ясно. По суті, страшна не сама смерть, а та невідомість, незнайомість, незрівнянність її з чим-небудь. Можна порівняти відчуття «Страху смерті» з відчуттям при падінні зненацька в яму, та ще й з зав`язаними очима. Кажуть, що у страха великі очі. Це дійсно так. У «Страха смерті» два ока – «Страх болю» і «Страх перед фізичними вадами». Обидва вони відкриваються повільно. Але відкрившись, вони роблять людину приреченою завжди бути в напруженому очікуванні фатального каліцтва і болю. (По суті, очі страху – це впевненість в неминучості чогось поганого). Обличчя друге – «Страх неможливості контролювати власне життя» Це обличчя також можна назвати «Страх перед неможливістю реально планувати своє майбутнє». Для швидкості, в подальшому я буду називати його «Страх безконтрольності». Цей страх з`являється завдяки посиленню «Страха смерті». Коли людина починає усвідомлювати себе як живу істоту, у неї з`являються свідомі бажання. Людина починає знайомитись з оточуючим світом, з досвідом інших людей, з їх помилками і досягненнями, з`являється власний досвід. Все це служить підґрунтям для створення «повітряного замку» під назвою «Ось таким буде моє життя, ось таким буду я сам!». Звичайно до років, 20 цей «замок» уже більш-менш чітко змальований – людина починає свідомо прагнути до чогось певного. Без сумніву, з плином часу «замок» змінює контури, іноді повністю перебудовується, але не в цьому суть. Важливо, що в певному віці людина починає свідомо і самостійно будувати своє майбутнє. Іноді розміри і довготривалість амбіцій визначають можливу в майбутньому силу «Страху безконтрольності». Дітям, приблизно до трьох років, а тим більше, новонародженим, в цьому сенсі, простіше а ніж дорослим: маленькі діти ще не прийняли рішень відносно своїх планів на 5-10 років наперед. Думаю, вже ясно, що коли людина дізнається про свій позитивний тест на ВІЛ, його «повітряний замок» не просто розвіюється, а підривається. Людину засипають уламки, які є ніщо інше, як його минулі надії і прагнення. А коли розсипався «повітряний замок» (він же – можливо досяжний образ бажаного майбутнього) то всі «сходи» побудовані для того, щоб його досягти, можуть стати безглуздими. Людина водночас може втратити не тільки майбутнє, а й минуле. Адже немає сенсу в університетській освіті, якщо ти вже точно ніколи не станеш великим вченим. У «Страха безконтрольності» також є очі. Величезні, чорні. Їх три – «Страх безконтрольності близького майбутнього», «Страх втратити те, чого досягнув» і «Страх загубити друзів і близьких». Саме цими трьома очима людина, яка дізналась, що в неї ВІЛ, і починає з часом дивитись на оточуючий світ і на себе в ньому. Коли відкривається око «Страх безконтрольності близького майбутнього», людина може втратити ініціативу і потонути в сумнівах типу: «А чи варто? Адже все рівно не встигну, та й непотрібно все це», або прагне повністю перекласти на інших відповідальність за прийняття будь-яких рішень. Якщо людина з ВІЛСНІДом починає часто сваритись і постійно вимагати (саме вимагати) допомоги – ця людина вже не вірить у власні сили, вона віддала їх «Страху безконтрольності». Якщо відкривається око «Страх втратити те, чого досягнув» (по-іншому це око можна назвати «Страх зовнішньої одинокості») – людина вже навіть не думає про майбутнє. Це око може дивитись тільки назад. Те, що досягнуто набуває величезної, гіпертрофованої значущості. Це наче бій за останній в житті шматок хліба: якщо і його втратити, то вже нічого не залишиться від життя. Життя стане пустим. В основному око «Страх втратити те, що досягнув» повернуто до асоціального статусу людини і не стосується особистих стосунків з будь-ким. В цей час ВІЛ-позитивний частіше за все, сприймає те, що відбувається, тільки як напад на те, чого вдалось досягти раніше або як підтвердження збереження і недоторканості досягнутого (а більшого вже рідко потребують). Навіть надія на зцілення, стає лише надією на збереження того, що маєш. Коли ж відкривається третє око – «Страх втратити друзів і близьких» (по-іншому це око можна назвати «Страх внутрішньої самотності») – реальність, як така, для того, хто боїться, вже не існує. Людина, дивлячись на світ вже й цим третім оком, може взагалі втратити здатність змінювати свої погляди. Вона стає «відмороженою», як сьогодні кажуть тінейджери, фанатичним охоронцем свого власного минулого: позитивно оцінюється тільки те, що схоже на позитивні факти минулого, нічого нового вже не може сприйматись. Одним з головних результатів сприйняття світу через око «Страх втратити друзів і близьких» можна назвати впевненість, що ВІЛ-позитивному, скоріш за все, буде відмовлено при спробі зав`язати нові дружні відносини або сексуальні стосунки через страх перед можливими наслідками (інфікування. або звинувачення в «поганості» через позитивний ВІЛ-статус). Продовженням цього стає впевненість, що близькі і друзі, які існують на сьогоднішній день, реально можуть покинути людину з ВІЛ з тієї самої причини. Страх викликати страх – це переломний момент. Всі наступні страхи, про що б вони не були, вже не будуть мати ніякого відношення до реальності. Всі вони стануть породженням того квазісвіту, який бачиться двома очима «Страху смерті» і трьома очима «Страху безконтрольності». Обличчя третє – «Страх, що хтось щось дізнається» Цей страх з`являється трохи пізніше «Страху смерті». У кожного є щось, що він хотів би приховати від інших, а іноді і від самого себе. Наприклад, якщо чоловік - успішний бізнесмен, то навряд чи він буде розповідати, що в дитинстві вкрав у товариша карбованця або любив підглядати за сусідкою, коли вона милась. Скоріше за все, образ бажаного майбутнього виглядає так: - «Я багатий, відомий, розумний і порядний, в мне чудова сім`я і надійні друзі!». І цей образ буде витісняти з пам`яті все те, що його не прикрасить. Але минуле не може перестати існувати в нас, стати зовсім нічим. Коли людина дізнається, що в неї ВІЛ, у цього страху відкриваються великі перспективи! Адже приховувати потрібно буде так багато. Особливо, коли сприймаєш світ, як вічну небезпеку. Саме «Страх, що хтось щось дізнається» примушує людину витрачати навіть останні сили на маскування своїх проблем (неважливо, реальних чи надуманих) і тим самим закривати для себе шляхи для їх вирішення. І найголовніше про цей страх – він примушує нас ховатися не тільки від оточуючих, але й від самих себе. Безумовно, я згустив кольори, і зробив це свідомо. Але все описане – реальність. В більшій або меншій мірі в кожній ВІЛ-позитивній людині, на мій погляд, живуть ці три обличчя, і п`ять їх очей спотворюють для ВІЛ-позитивної людини навколишній світ. Вони впливають негативно на вчинки людей з ВІЛ. Це, в свою чергу, формує ставлення оточуючих до ВІЛ-позитивних людей, і в результаті ставлення самих ВІЛ-позитивних до оточуючих, створюючи «зачароване коло». А послаблення здоров`я відбувається прямо пропорційно посиленню страхів. Отже, варто дивитись в обличчя своїм страхам, усвідомлювати і працювати з ними, щоб не давати їм заволодіти твоїм життям.