Гомосексуальність в Україні дотепер є однією з закритих і маловивчених тем. Навіть через 12 років після скасування карного покарання за гомосексуальні відносини між чоловіками спроби дискусій чи інформаційно-освітньої роботи на цю тему викликають негативну реакцію суспільства.
Суспільна думка дотепер керується стереотипами стосовно гомосексуальних людей, а слова "гомосексуаліст", "гей", "лесбіянка" лякають і асоціюються з психотичними розладами, розпустою, схильністю до злочинів, ВІЛ/СНІД. Подібна ситуація не є випадковою. Формування негативного образа гомосексуальних і бісексуальних людей на пострадянському просторі має свою історію.
Історія проблеми. Особливо сильний вплив на сьогоднішню ситуацію, високий рівень гомофобії в суспільстві, ступінь розвитку співтовариства геїв, лесбіянок, бісексуальних і трансгендерних (ЛГБТ-товариств), його субкультури зробили "старі добрі " радянські часи. Саме в цей період гомосексуальність виявилася між двох вогнів: переслідувань тоталітарної держави, що намагається контролювати всі аспекти життя громадян, ліквідувати розмаїтість, і негативним ставленням соціуму, що сприймає гомосексуальність з погляду традиційних цінностей і норм, репродуктивних стандартів аграрного суспільства й ортодоксальної християнської традиції. Державою були прийняті радикальні заходи для викорінювання гомосексуальності, виключенню цієї теми із суспільних дискусій і переказати її забуттю. Початок цьому процесові поклали уявлення гомосексуальних людей владою в 20-х роках ХХ століття.
Поступово репресивна машина набирала оберти, і в 1934 році гомосексуальні відносини між чоловіками стали предметом статті Кримінального кодексу 154-А (з 1960 р. - стаття 121, ч.1 "Мужеловство"). Жіночу гомосексуальність, що вважалася психічним розладом ще до революції, продовжували розглядати в тих же категоріях. Мало того, держава, виявивши особливу "турботу" про гомосексуальних громадян, примусово їх лікувала або попросту калічила. Поняття гомосексуальності поступово зникало з енциклопедій і наукової літератури. Починаючи з 50-х років, знайти яку-небудь інформацію чи публікації про це явище було практично неможливо.
Особливості розвитку співтовариства і субкультури гомосексуальних, бісексуальних і трансгендерних людей в Україні.
Переслідування і різко вороже ставлення, неможливість протистояти тоталітарній системі в радянський час сприяли формуванню особливої субкультури гомосексуальних і біексуальних людей. На відміну від країн Заходу, де контркультура ЛГБТ-товариства стала серйозною альтернативою традиційному укладові завдяки можливості відкрито висловлювати свою позицію, у СРСР сформувалася закрита для непосвячених субкультура адаптації, що дозволила гомосексуальним і бісексуальним людям організувати своє життя в умовах переслідувань, хоч зрідка побути собою.
Важливими рисами цієї субкультури стали відсутність єдиного співтовариства як такового, розрізненість, цілком обґрунтована засекреченість Після довгих років підпільного існування, після розпаду СРСР і скасування в грудні 1991 року карного покарання за чоловічу гомосексуальність в Україні субкультура гомосексуальних і бісексуальних людей отримал можливість вийти з підпілля... у хаос. Скасування карного переслідування не змінило сформованого роками негативного й упередженого ставлення до гомосексуальних і бісексуальних людей з боку суспільства. Розрізненість ЛГБТ - товариств, відсутність інформації, стереотипи і гомофобія не сприяли розквітові субкультури і руху лесбіянок, геїв, бісексуальних і странсгендерних людей. Першими відчули на собі наслідки "виходу у світ" люди, які намагались зареєструвати перші організації гомосексуальних і бісексуальних людей. Тяганина, образи і дискримінація в процесі реєстрації, упереджене ставлення, з одного боку, і острах відкритого виступу багатьох гомосексуальних і бісексуальних людей - з іншого, привели до того, що багато перших організацій ЛГБТ не були офіційно зареєстровані.
Навіть у 1999 році Інформаційний і правозахисний центр для геїв і лесбіянок "Наш світ" був зареєстрований завдяки тискові на Україну з боку міжнародних організацій. Про що ж можна було говорити на початку 90-х? Влада йшла на контакти з представниками ЛГБТ тільки в питаннях профілактики ВІЛ/СНІД і венеричних захворювань серед цієї групи людей. На цій підставі було засноване співробітництво геївських груп і місцевих СНІД - центрів в Одесі, Запорожжі, Донецьку і т.д. А Миколаївська асоціація "Ліга" була зареєстрована владою тільки за умови, що вона буде підрозділом місцевого СНІД - центру.
Тобто, фактично державні структури намагалися позбутися від необхідності роботи з даною групою населення. Більшість організацій геїв і лесбіянок України початку і середини 90-х років були клубами знайомств і не ставили перед собою ніяких цілей політичного характеру. Багато хто з них з великим зусиллям проіснували більш двох років. Зараз серед реально діючих організацій гомосексуальних людей в Україні із зусиллям можна виділити 4-5 назви, що не відповідає потребі в їхній активній діяльності: організації психологічної підтримки, правовій консультації, освітній роботі, дослідженнях, роботі з профілактики ВІЛ/СНІД серед ЧЖЧ та ЖЖЖ у всіх регіонах України.
Таким чином, незважаючи на те, що від 1991 року нас відокремлює вже 12 років, рух ЛГБТ в Україні досить слабко розвинуто в силу різноманітних причин. Серед них можна виділити: відсутність плідного співробітництва між різноманітними організаціями лесбіянок, геїв, бісексуальних і трансгендерних людей; пасивність співтовариства і відсутність боротьби за свої права; недостатнє фінансування, що не дозволяє почати навіть малі проекти; недолік інформації про ЛГБТ - товариства, високий рівень гомофобії в суспільстві; труднощі при реєстрації організацій геїв, лесбіянок, бісексуальних і странсгендерних людей і т.інш.