Порушення імунних функцій під впливом ВІЛ полягає у виснаженні субпопуляції клітин CD4+, пригніченні їх реакції на антигени та інших порушеннях їхніх функцій.
В основі імунодефіциту при ВІЛ-інфекції лежить прогресуюче зменшення кількості СD4+ T-лімфоцитів, що є результатом їх постійного руйнування та недостатнього поповнення їх кількості з клітин-попередників. Середня тривалість півжиття вірусу та інфікованих клітин у циркуляції становить менш ніж 2 доби. Щодня з інфікованих клітин вивільняється 109 – 1010 вірусних частинок і така ж кількість нових клітин підлягає інфікуванню ВІЛ та гине.
Втрачається здатність цитотоксичних Т-клітин до ВІЛ-специфічної відповіді. При цьому зростає кількість активованих та ареактивних Т-клітин CD8+, зростає вміст b-2-мікроглобуліну й неоптеріну в сироватці, відбувається поліклональна В-клітинна активація, зростає утворення аутоантитіл та імунних комплексів.
РОЗВИТОК ВІЛ-ІНФЕКЦІЇ БЕЗ АНТИРЕТРОВІРУСНОЇ ТЕРАПІЇ (АРТ)
Розвиток нелікованої ВІЛ-інфекції ділиться на такі стадії: 1. Зараження вірусом ==> 2. (через 2-3 тиж.) гострый ретровірусный синдром ==> 3. (через 2-3 тиж.) відновлення + сероконверсія ==> 4. безсимптомна хронічна ВІЛ-інфекція (в середньому 8 років) ==> 5. симптоматична ВІЛ-інфекція/СНІД (в середньому 1,3 р.) ==> 6. смерть.
Гострий ретровірусний синдром супроводжується різким падінням кількості клітин CD4, високою плазмовою віремією (що відбивається у високій концентрації РНК ВІЛ у плазмі крові). Кількісний рівень РНК ВІЛ у плазмі крові зазвичай визначають терміном “вірусне навантаження” (ВН). Клінічне відновлення супроводжується зниженням рівня плазмової віремії внаслідок розвитку цитотоксичної реакції T-клітин (CTL).
Кількість клітин CD4 різко зменшується через загибель клітин, викликану ВІЛ. Зниження кількості числа CD4 клітин пов’язане із зростанням ВН в крові. Концентрації РНК ВІЛ у плазмі крові спочатку вибухоподібно зростають в гострому періоді інфекції, а потім знижуються до певного стабільного показника в результаті сероконверсії та розвитку іммунної відповіді.
У міру прогресування інфекції рівень РНК ВІЛ поступово зростає. Пізня стадія захворювання характеризується кількістю CD4 < 200 кл/мм3 та розвитком опортуністичних інфекцій, певних видів пухлин, дистрофією і неврологічними ускладненнями. Середня тривалість життя нелікованого пацієнта після падіння рівня CD4 нижче 200 кл/мм3 – 3,7 років; середній показник CD4 при настанні першого СНІД-визначального (СНІД-індикаторного) ускладнення становить 60-70 кл/мм3; середня тривалість життя після появи першого СНІД-визначального ускладнення – 1,3 роки.
ДІАГНОСТИКА ВІЛ-ІНФЕКЦІЇ
Діагностика ВІЛ-інфекції включає 2 етапи: встановлення власне факту зараження ВІЛ і визначення стадії захворювання.
У 90-95% заражених антитіла до ВІЛ з'являються протягом 3 міс. після зараження, у 5-9%-через 6 мес. і в 0.5-1% - у більш пізній термін. Найбільш ранній термін виявлення антитіл - 2 тижня від моменту зараження.
Виявлення антитіл у принципі може виявити більш 99% інфікованих ВІЛ людей. Деякі складності пов'язані з тим, що антитіла до ВІЛ відсутні в перші тижні після зараження, а в термінальній стадії захворювання їхня кількість може помітно зменшитись.
Найчастіше антитіла до ВІЛ виявляють імуноферментними методами.
Діагностичними тест-системами називають спеціальні набори реактивів для виявлення маркерів ВІЛ-інфекції. Принципових розходжень у численних комерційних тест-системах для твердофазного ІФА немає, хоча по чутливості і специфічності вони можуть істотним образам розрізнятися. Досить часто трапляється так, що ті самі сироватки дають різні результати при використанні різних тест-систем. У зв'язку з цим визнано, що позитивний результат дослідження в одній тест-системі не можна вважати безумовно позитивним результатом.
Запропоновано і використовується ряд методів для перевірки специфічності результатів виявлення антитіл. Серед цих методів найбільш часто застосовують реакцію імунного блотінга. Суть методу імунного блотінгу полягає в тому, що імуноферментну реакцію проводять не з сумішшю антигенів, а з антигенами ВІЛ, попередньо розподіленими методом іммунофореза по фракціям, що розташовуються відповідно до молекулярної маси по поверхні нітроцелюлозної мембрани. В результаті основні білки ВІЛ розподіляються по поверхні у вигляді окремих смуг, що і виявляються при проведенні імуноферментної реакції.
Виявлення антитіл до ВІЛ включає 2 етапи. На першому етапі проводиться виявлення сумарного спектра антитіл до антигенів ВІЛ з використанням різних тестів, звичайно – імуноферментного. На другому етапі методом імунного блотінгу проводиться визначення антитіл до окремих білків вірусу.
З метою діагностики використовуються також методи виявлення вірусу, його антигенів або генного матеріалу (специфічних нуклеотидних послідовностей).
Серед антигенів ВІЛ найчастіше намагаються виявляти білок р24 ВІЛ-1, однак ця методика не одержала широкого застосування в епідеміологічних дослідженнях, тому що велика частина антигену не зв'язана антитілами тільки в початковому періоді захворювання та у періоді розвитку клінічно вираженого імунодефіциту. У зв'язку з цим метод становить інтерес для виявлення хворих на ранніх стадіях ВІЛ-інфекції та іноді для оцінки прогресування захворювання. Виявлення цього антигену в дитини, народженої від ВІЛ-інфікованої матері, може служити критерієм при встановленні у неї діагнозу ВІЛ-інфекції.
Виділення та ідентифікація культури ВІЛ є достовірною ознакою інфікування ВІЛ, однак цей метод малодоступний, вимагає тривалого часу, високої кваліфікації виконавців і спеціального устаткування.
Нарешті, метод виявлення генного матеріалу ВІЛ методами реплікації (ампліфікації, розмноження) специфічних генних послідовностей, часто об’єднаних за назвою одного з варіантів цього методу - "полімеразна ланцюгова реакція". Перевага ПЛР полягає в тому, що вона здатна виявляти ВІЛ-інфекцію в інкубаційному і ранньому клінічному періодах, коли антитіл ще може не бути. Реакції типу ПЛР також успішно використовуються для прогнозування перебігу захворювання й оцінки ефективності терапії, визначення кількісних показників присутності ВІЛ у біологічних рідинах.